В сучасній нейрогеронтології дослідження хвороби Альцгеймера зосереджені, головним чином, на нейробіологічних та клінічних аспектах, тоді як аналіз ідей та концепцій, що стали основою сьогоднішніх уявлень про природу цього захворювання залишається поза увагою дослідників. А втім вивчення закономірностей формування проблеми і розробок її ученими різних поколінь і наукових шкіл зміцнило 6 фундамент для інтенсивного поступу нейрогеронтології і, водночас, мало б сенс як дослідження розвитку ідей в історії медицини.

Уперше клінічну картину цієї специфічної форми старечого недоумства, що супроводжувалось характерними морфологічними ознаками — сенільними бляшками та нейрофібрилярними вузликами, описав німецький патологоанатом і психіатр А.Альцгеймер (1864—1915). Він доповів про це в 1906 р. на з'їзді психіатрів у Тюбінгені, а в 1907 p. опублікував статтю. Спочатку автор розглядав виявлену ним патологію як атипову форму старечого недоумства, однак вже 1911 p. дійшов висновку про її нозологічну самостійність.

Слідом за Альцгеймером випадки з аналогічною клінічною і патологоанатомічною картиною описали І.Бонфігліо (1908) та В.Перузіні (1909). Сам термін “хвороба Альцгеймера” запропонував Е.Крепелін у 1912 p.

Значний внесок у розуміння суті хвороби Альцгеймера зробила Харківська психіатрична школа В.М.Гаккебуша. Слід відзначити, що В.М.Гаккебуш з колегами одними з перших у світовій психіатрії зрозуміли важливість щойно виділеної нозологічної форми та необхідність вивчення її зв'язку зі старінням мозку. Саме тому ми підкреслюємо пріоритет українських учених у розгляді цієї патології з точки зору не тільки власне психіатрії, але й геронтології. На основі аналізу вже опублікованих даних В.М.Гаккебуш із співавт. (1912, 1915) сформулювали концепцію хвороби Альцгеймера, багато в чому близьку до сучасної.

На думку харківських учених, морфологічні ознаки хвороби (вузлики та бляшки) є проявом суто вікового процесу, тоді як клінічні залежать від його вираженості та поширеності морфологічних змін у мозковій тканині. Власне різниця між фізіологічними змінами з віком та патологічними лише кількісна. “Патологічне старіння є також посилення гістологічних властивостей нормального” (В.М.Гаккебуш, А.І.Гейманович, 1915). Принципово важливим було те, що автори чітко відокремлювали хворобу Альцгеймера від атеросклеротично-сенільних психозів як самостійну нозологічну форму в рамках сенільних деменцій. Подібної точки зору додержувались П.Симхович (1911) та К.Шпильмейєр (1912).

Отже, ще в перше десятиріччя з початку вивчення хвороби Альцгеймера сформувалися погляди на неї як на залежну од віку патологію. Проте залишалися нез'ясованими конкретні механізми, що прискорюють вікові зміни в центральній нервовій системі та спричиняють прояви деменції. Тому цілком логічним було звернення дослідників до аналізу генетичної схильності до хвороби Альцгеймера та ступеня спадкової детермінантності її розвитку.

Вперше погляд на хворобу Альцгеймера як на спадково-дегенеративне захворювання головного мозку, що проявляється у старшому віці, висловив А.Ганс (1922), потім спадкові варіанти захворювання детально описали К.Меггендорфер (1926) і Б.Шульц (1930). Однак ці спостереження не були оформлені в єдину концепцію, що цілком зрозуміло з огляду на тодішній стан знань в питаннях медичної генетики та усвідомлення інтимних механізмів спадковості.

Паралельно в цей період поглиблюються дослідження з морфології хвороби Альцгеймера, виявлення її відмінностей від атеросклеротичного недоумства. Першим, хто визначив необхідність диференціювання двох форм деменції в етіопатогенетичному плані, був Е.Грюнталь (1930). В такому ж напрямі проблема інтенсивно вивчалася і в колишньому Радянському Союзі, при цьому ряд дослідників все чіткіше відрізняли хворобу Альцгеймера від старечого недоумства внаслідок судинних порушень (М.А.Александровська, 1936; Є.Є.Березіна, 1938).

Серед розробок тих років слід відзначити концепцію М.Ліберса (1933), який розглядав хворобу Альцгеймера як форму агравації патологічного старіння мозку, тобто як своєрідний варіант прискореного старіння.

Таким чином, у 30-х pp. достатньо чітко зформувалася концепція хвороби Альцгеймера як окремої нозологічної форми в рамках сенільних деменцій, морфологічний, фізіологічний та психологічний субстрат якої тісно пов'язаний з механізмами старіння мозку та, в ряді випадків, має спадкову природу.

Наприкінці 40-х pp. вимальовується нейрофізіологічний напрям досліджень на основі учення І. П.Павлова, розвинутий в середині 50-х pp. працями А.Г.Усова (1953) та М. Б.Угола (1957). Загалом, у цей період можна побачити як інтенсивне накопичення нового матеріалу з проблеми хвороби Альцгеймера, так і, разом з тим, відсутність цілісної концепції стосовно її природи та зв'язку зі старінням. Цю прогалину певною мірою заповнили перші узагальнюючі монографії з даного питання.

В 50—60-ті pp. інтенсифікувались розробки питань диференціальної діагностики на основі не тільки клініко-морфологічних, як на більш ранньому етапі, а і нейрофізіологічних та гістохімічних даних. З'являються й роботи про амілоїдоз мозку як етіопатогенетичний фактор у виникненні хвороби Альцгеймера (П.Діврі, 1952; Ф.Зейтельбергер, 1968; Б.Томлінсон та ін., 1968).

В цей період все наполегливіше висувається думка, що в основі хвороби лежить патологічний процес, якісно відмінний від старіння (М.Рот, 1959; А.Ферраро, 1959; М.А.Александровська, 1962; С.Г.Жислін, 1962; Є.С.Авербух, 1963; Є.Г.Штернберг, 1967). Проте достатньо поширеною залишається попередня точка зору, згідно з якою “старечий вік є головним етіологічним фактором у виникненні дементного стану” (М.Кей та ін., 1964), а хвороба Альцгеймера є лише акцентування старечих особливостей психіки (А.Робінсон, 1962). Дискусії між прихильниками обох позицій не припиняються й сьогодні.

Наступні 70—80-ті pp. відзначились розвитком нейрохімічних досліджень, спрямованих на виявлення ролі біологічно активних агентів, перш за все, нейромедіаторів і нейропептидів в патогенезі хвороби Альцгеймера. При цьому в корі головного мозку та підкоркових структурах був установлений дефіцит холінергічної нейромедіації, що разом з визначенням впливу ацетилхоліну на функції пам'яті (дослідження П.Девіса та А.Мелоні, 1976; П.Уайтехузе, 1981) дозволило зформулювати одну з провідних сучасних концепцій патогенезу захворювання — холінергічну (Р.Бартус, 1982).

Важливим досягненням цього періоду було також виділення специфічного гена, локалізованого в 21-й хромосомі, який визначає розвиток хвороби Альцгеймера, в усякому разі, її сімейно-спадкового варіанта (П.Сент-Джордж-Гіслоп та ін., 1987).

З цих нових позицій знов почала активно обговорюватися роль вікового фактора. Зокрема, згідно з однією з концепцій, старіння розглядається як пусковий механізм експресії специфічного гена та розвитку патологічного процесу (Ф.Сінекс та Б.Майерс, 1982). Більш складний взаємозв'язок цих процесів бачить П.Ландфілд (1986), який хоча й розглядає хворобу Альцгеймера як клінічно виражену форму прискореного старіння мозку, але вказує також на наявність багатоланкового механізму реалізації його. Неважко помітити тісний зв'язок таких поглядів з гіпотезами 30-х pp., що є, перш за все, заслугою вчених того часу.

Сьогодні найбільш обгрунтованим є уявлення про хворобу Альцгеймера як залежну од віку патологію, коли порушення функцій мозку при старінні зумовлюють подальший розвиток патологічного процесу через включення складного патогенетичного механізму. Це узгоджується з концепцією В.В.Фролькіса (1981) про взаємозв'язок старіння і вікової патології, згідно з якою названі процеси мають спільну основу, але не тотожні. Зниження адаптаційних можливостей центральної нервової системи при старінні (за М. Ротом, 1986) є саме тою базою, на якій виникає послаблення стійкості мозку до негативних екзо- та ендогенних впливів і розвивається власне клінічна картина хвороби Альцгеймера.

Таким чином, історія вивчення хвороби Альцгеймера тісно пов'язана з аналізом ролі процесу старіння мозку в розвитку деменцій. В першій половині XX ст. розробкою цієї проблеми займалися, головним чином, невропатологи та психіатри, і завдяки їх працям був окреслений можливий взаємозв'язок між фізіологічними та патологічними змінами в мозку, виявлений спадковий фактор у розвитку захворювання та ін. На сучасному етапі активна участь професійних геронтологів у дослідженнях хвороби Альцгеймера, безумовно, відкриває нові перспективи у вирішенні цієї важливої медико-біологічної та соціальної проблеми.

В 1906 г. немецкий патологоанатом и психиатр А.Альцгеймер (1864- 1915) выступил на съезде психиатров в Тюбингене с описанием клинической картины выявленной им специфической формы старческого слабоумия, сопровождавшегося характерными морфологическими изменениями — сенильными бляшками и нейрофибриллярными узелками. В дальнейшем, в 1911 г., он пришел к выводу о нозологической самостоятельности данной патологии. Термин “болезнь Альцгеймера” был предложен Э.Крепелином в 1912 г.

Значительный вклад в понимание сути болезни Альцгеймера внесла Харьковская психиатрическая школа, возглавляемая В.М.Гаккебушем. Он и его коллеги одними из первых в мировой психиатрии осознали важность выделенной нозологической формы и необходимость изучения ее связи со старением мозга. Поэтому мы подчеркиваем приоритет украинских ученых в рассмотрении болезни Альцгеймера с точки зрения не только психиатрии, но и геронтологии. По мнению В.М.Гаккебуша и соавт. (1912, 1915), морфологические признаки болезни есть проявление собственно возрастного процесса, тогда как клинические зависят от его выраженности и обширности морфологических изменений в мозговой ткани. Принципиально важным было отграничение авторами болезни Альцгеймера от атеросклеротически-сенильных психозов в качестве самостоятельной нозологической формы в рамках сенильных деменций. Подобных взглядов придерживались П.Симхович (1911) и К.Шпильмейер (1912). Таким образом, уже в первое десятилетие исследований сформировалось представление о болезни Альцгеймера как о зависимой от возраста патологии.

В конце 40—середине 50-х годов в рамках проблемы стало выделяться нейрофизиологическое направление на основе учения И.П.Павлова (А.Г.Усов, 1953; М.Б.Угол, 1957). Появились также первые публикации обобщающего характера с обоснованием необходимости мульти-дисциплинарного подхода к изучению болезни Альцгеймера (П.Сегрен и соавт., 1952). В то же время была выдвинута концепция, которая отрицала интимную связь данного заболевания со старением мозга (В.Н. Русских, 1959). При этом первичными признавались не патологические изменения в мозге, а нарушения функции ряда внутренних органов, сопровождающиеся явлениями аутоинтоксикации. В дальнейшем концепция не нашла своего подтверждения и была признана ошибочной.

В 50—60-е годы продолжились исследования по дифференциальной диагностике болезни Альцгеймера. Большинство авторов уже достаточно четко отграничивают ее от слабоумия на почве сосудистых нарушений. В эти же годы, в противовес представлениям о болезни Альцгеймера как лишь о количественной аггравации возрастных нарушений центральной нервной системы, все настойчивее высказывается мнение, что основу болезни составляет патологический процесс, качественно отличный от старения. Дискуссии между сторонниками обеих позиций не прекращаются и в наши дни.

Существенное значение имело также выделение специфического гена, локализованного в 21-й хромосоме, который определяет развитие болезни Альцгеймера, во всяком случае, ее семейно-наследственного варианта (П.Сент-Джордж-Гислоп и др., 1987).

С этих новых позиций вновь начала активно обсуждаться роль возрастного фактора. В частности, согласно одной из концепций, старение рассматривается как пусковой механизм экспрессии специфического гена и развития болезни (Ф.Синекс и Б.Майерс, 1982). Более сложную взаимосвязь этих процессов видит П.Ландфилд (1986), который, хотя и рассматривает болезнь Альцгеймера как клинически выраженную форму ускоренного старения мозга, указывает также на наличие многозвеньевого механизма его реализации. Нетрудно заметить сходство подобных взглядов с гипотезами 30-х годов, что является несомненной заслугой ученых того времени.

Таким образом, история изучения болезни Альцгеймера неразрывно связана с анализом роли процесса старения мозга в развитии деменций. В первой половине XX ст. разработкой этой проблемы занимались в основном невропатологи и психиатры. Благодаря их трудам была очерчена возможная взаимосвязь между физиологическими и патологическими изменениями в мозге, установлен наследственный фактор в развитии заболевания и т.д. Активное участие профессиональных геронтологов в современных исследованиях болезни Альцгеймера открывает новые перспективы для успешного разрешения этой важной медико-биологической и социальной проблемы.

A.Alzheimer (1864-1915), a German pathanatomist and psychiatrist, appeared at the Congress of psychiatrists in Tubingen (1906) with the description of the clinical picture of a specific form of senile dementia, revealed by him, which was accompanied by characteristic morphological changes: senile patches and neurofibrillar nodules.

The Kharkiv school of psychiatrists, headed by V. M. Gakkebusch has made an essential contribution to the comprehension of Alzheimer's disease. V.M.Gakkebusch himself and his colleagues were the first in the world psychiatry who had realized the importance of the distinguished nosological form and a necessity to study its relations with brain ageing. That

is why we make an emphasis on the priority of Ukrainian scientists in considering the Alzheimer's disease not only from the view point of psychiatry but also of gerontology.

In the opinion of V.M.Gakkebusch and the co-authors (1912, 1915), morphological symptoms of the disease are the manifestation of the age process itself, while clinically they depend on its degree of expression and extensiveness of morphological changes in the brain tissue. P. Sim-khovich (1911) and K. Schpielmeier (1912) also kept to such opinions. That is why that the Alzheimer's disease even during the first decades of the investigations was considered as the pathology depending on age.

Neurophysiological trend based on I. P. Pavlov's study (A. G. Usov, 1953; M. B. Ugol, 1957) began distinguishing in the late 40-50's. There also appeared first publications of generalizing character which substantiated a necessity of multidisciplinary approach to the study of Alzheimer's disease (P. Segren with co-auth., 1952). A conception which negated the intimate relations between the disease and brain ageing was also put forward at that time (V. N. Russkikh, 1959). The co-authors of the conception thought tliat those were the disturbances in some viscera functions accompanied by autointoxication which were primary rather than pathological changes in the brain. The conception was not confirmed in the future and was recognized a mistake.

The investigations concerning differential diagnostics of Alzheimer's disease were continued in the 50-60's. Most authors precisely distinguish it from dementia based on vascular disturbances. In the same years to counterbalance the ideas about Alzheimer's disease as the quantitative aggravation of age disturbanses of the central nervous system some researchers express the opinion that the disease is based on the pathologic process qualitatively differing from ageing. The discussion between the adherents of the both positions are not ceased even now.

The development of neurochemical investigations directed to finding the role of biologically active substances and first of all neuromediators and neuropeptides in the disease patho-genesis becomes the important stage in tlie study of Alzheimer's disease in the 70's and 80's.

The establishing of the deficite of cholinergic neuromediation in the cortex and subcortex structures and determination of acetylcholine role in the memory functions under the above pathology (studies of P.. Devis and A. Melony, 1976; P. Whitehoose, 1981) permitted formulating one of the leading contemporary conceptions of the disease pathogenesis: a cholinergic one (R. Bartus, 1982).

The isolation of a specific gene localized in the 21th chromosome which determines the Alzheimer's disease development, at any rate in its family-hereditary variant (P. Sent-George-Gislop, et al., 1987) was also of considerable value.

The role of the age factor also began to be actively discussed from these new positions. In particular, according to one of conceptions, the ageing is considered as the starting mechanism of the expression of a specific gene and disease development (F. Sinex and B. Meiers, 1982). P. Landfield (1986) saw a more complicated interrelation between these processes, though he considered Alzheimer's disease as a clinically expressed form of the accellerated brain ageing but he also indicated to the availability of the multilink mechanism of its realization. It is not difficult to notice similarity of such views with the hypotheses of the 30's that is the deserve of the scientists of those times.

The notions about the nature of Alzheimer's disease as the pathology, depending on age are most substantiated ones today : the brain disfunction in the process of ageing determines the following development of pathologic changes as a result of the inclusion of the branched pathogenetic mechanism. Such an idea is in agreement with the conception about interrelations of ageing age pathology developed by V.V. Frolkis (1981). According to this conception the above processes have common basis but are not identical. The weakening of the adaptation potentialities of the central nervous system under ageing (according to M. Rot, 1986) is that basis on which there appears the weakening of the brain resistance in respect to negative exo- and endogenic effects and develops the clinical picture of Alzheimer's disease itself.

The history of the study of Alzheimer's disease problem is inseparably linked with the analysis of the role of brain ageing process in the development of dementias. In the first half of the 20th century it was mainly developed by neuropathologists and psychiatrists. Possible interrelations between physiological and pathological changes in the brain was outlined and the hereditary factor in the disease development was established owing to their works. The active participation of professional gerontologists in the contemporary investigations of Alzheimer's disease is certainly necessary to successfully decide this most important medical-and-biological and social problem of the present.